Українська

Най-сімка України«Унікум» склав для вас, любі читачі, цікавий маршрут. На крайній захід ми помандруємо в Соломоново, а найвище піднімемося у гірський Рахів. Одягайтеся тепліше – вас чекає холодний Нижній Студений і сніжна Руська Мокра. Візьміть парасольки або дощовики – у Великому Березному часто бувають грози. Запашним чаєм зігрієтеся в Колочаві, а заодно й усі 10 музеїв обійдете. А потім – у серце Європи, в Ділове. На згадку – фото й сувеніри: тепер сім унікальних закарпатських сіл України ви справді не забудете.

Соломоново

Найзахідніше – Соломоново на Ужгородщині

Вранці на каву соломонівець їде до Угорщини, а по обіді – шопінгує у Словаччині. А все тому, що їхнє рідне селище, яке розмістилося неподалік міста Чопа у межиріччі Тиси й Латориці, є крайньою західною точкою України і межує з Євросоюзом. «Західніше» в нашій державі вже нема куди.
   Колись, у XIIІ–XV ст., Соломоново було одним із найзаможніших сіл Ужанського комітату. Тоді воно звалося Salamun, Solomon і Salamon, бо, за легендою, ним володів заможній і мудрий чоловік Соломон. Потому Соломоново перейшло до східнословацьких шляхтичів із Требішова, які віддали селище ужанському наджупану Петру Петені. Після нього цими землями заволоділи Другети.
    Нині Соломоново – селище інтернаціональне, а місцеві його мешканці – справжні поліглоти: знають словацьку, угорську, російську й українську. Тут живе чемпіон світу з бодібілдингу Бейла Балог, відомий телерадіожурналіст Гейза Ковач, сільський поет і депутат Ласло Федор та багато інших. Неподалік звели завод «Єврокар», який уже 12 років випускає «Шкоди». І до Європи звідси – всього кілька кроків. Малі соломонівці тішаться: як грають у футбол, голи нерідко забивають за кордон.

Найвисокогірніший Рахів

   Що спільного між Ель-Альто в Болівії, Ла-Рінконадою в Перу, Намче-Базарем у Непалі та закарпатським містом Рахів? Усі вони – найвисокогірніші населені пункти у своїх державах. Рахів розмістився на висоті 820 метрів над рівнем моря в обіймах Привододільних Ґорґан, Свидівця і Чорногірського хребта. Між найнижчою і найвищою вулицями — 600 метрів різниці. 
    У сиву давнину місто лежало на перетині торгових шляхів, і купці з Трансильванії та Угорщини, зупиняючись, повсякчас рахували гроші. Через це й назвали поселення Рахів. Інші розповідають, що колись тут мав садибу якийсь Рах. Є ще й третя версія походження назви міста. Люди кажуть, нібито в цій місцевості опришки рахували відібране в панів добро і ділили його між бідними селянами. Документи ж свідчать, що першими поселенцями Рахова були гуцули-втікачі з Галичини – Мельничуки і Ворохти, які жили в колибах і хатах-граждах, полювали, рибалили, займалися вівчарством і бджолярством.
   За всі роки свого існування Рахів побував у складі п'яти різних держав. Містом володіли угорські Ракоці та австрійські Габсбурги. А 1241-го Рахів поневолили  татаро-монголи – 60-тисячна орда хана Батия йшла через Карпати в Угорщину.
   Напередодні Другої світової війни туристи з-за кордону назвали Рахів гуцульським Парижем. Тоді Закарпаття входило до складу Чехословаччини, й іноземні гості з усієї Європи часто приїздили в охайне місто подихати свіжим гірським повітрям, скуштувати місцевої бринзи, ріпи і запашного вина, посидіти біля ватри і заграти на трембіті. Нині в Рахові живуть майже 17 тисяч людей і є близько 3000 дворогосподарств. Візитівка найвисокогірнішого міста України – гуцульські фольклорні фестивалі, гастрономічні ярмарки, співочі конкурси тощо.

Нижній Студений

 

Такий студений Нижній Студений

Навіть коли сонце надворі шалено пече, у Нижньому Студеному на Міжгірщині – справжня студінь. Не село, кажуть місцеві мешканці, а холодильник. Якщо в Ужгороді чи Мукачеві стовпчики термометрів показують +20 °С, у Нижньому Студеному – +5-8°С.

    До 1945-го село звалося Студеним Потоком. Уперше ж у документах про нього згадали ще в XVI столітті. Люди розповідають, що опришки, мандруючи Карпатами, стали вгамувати спрагу біля тутешнього потічка. Їхньому ватажку вода так сподобалася, що він вигукнув: «Студена! Смачна!». Відтак поселення назвали Студеним Потоком. За іншою легендою, його заснували втікачі-невольники. Взимку вони так мерзли, що аж плакали від холоду. Бідолашні й нарекли село Студеним.

  Нижній Студений розмістився поміж Бескидами і Боржавськими полонинами, тому сюди часто дмуть холодні північні вітри. Зважаючи на цю кліматичну особливість, уряд Чехословаччини в 1922-му відкрив тут метеостанцію. Перші ж поселенці жили в Нижньому Студеному великими дворищами з кількох родин. Землі і ліси належали мадярським та  австрійським магнатам – Урмезеям, Довгаям, Ліпчаям, Телекіям. Селяни їх не злюбили, але терпіли. Втім, 1848-го не витримали і таки повстали. Революцію в селі цісарські військові придушили, а людей жорстоко покарали.
   Нині більше тисячі мешканців Нижнього Студеного кажуть, що до студені вже звикли. Навіть полюбили: влітку приємна прохолода рятує від спеки, взимку ж у поміч – теплі шуби й вовняні гуні.

   У Руській Мокрій – 162 дні снігу

Руська Мокра

   Дерева у Руській Мокрій на Тячівщині ще не розквітли – це буде наприкінці квітня. До пізньої весни і ранньої зими люди вже призвичаїлися – садять те, що у таких кліматичних умовах вродить: картоплю, фасолю, яблуні, сливи.
   Село «виросло» в ущелині поміж Привододільних Ґорґан, Красної і Свидівця. Хребти затіняють усю Руську Мокру від сонця, тож тут досить прохолодно. Сніг у Руській Мокрій у середньому лежить 162 дні на рік. Найдовше зберігався 178 діб. Навіть у червні тут може мороз вдарити!
   Втім, дороги до унікального закарпатського села досі немає – у 1998-му її змив паводок. Через це виїхати з населеного пункту або дістатися до нього складно, особливо взимку. Здебільшого половина року тут – сніжна, половина – мокра. Сонце подекуди виглядає, але швидко ховається. Через постійні опади й назвали село Руською Мокрою. У найсніжнішому населеному пункті України люди знають особливу прикмету: якщо над селом зібралися хмари, наступного дня дощитиме на всьому Закарпатті.

   Великий Березний – гроза країни

Великий Березний

  Колись тут росло чимало високих беріз, тож люди назвали поселення Великим Березним. Вперше про селище згадується у 1409-му, коли кенез (староста) Бонча засудив місцевого злочинця. Великий Березний належав до володінь Ужгородсько-Невицької замкової домінії графів Другетів і Берчені.
  Поселення розмістилося на перетині важливих торгівельних шляхів Прикарпаття і Словаччини. Коли Великий Березний здобув статус містечка, тут дозволили влаштовувати гучні ярмарки. Євреї відкрили тут корчми, крамнички, великі магазини. Незабаром з’явилася пекарня, ковбасний цех і фабрика, на якій виготовляли солодкі газовані напої «Грюнфельд». Населений пункт мав велику популярність –  на тамтешній ринок приїздили люди не лише з довколишніх сіл, а й із Перечинщини і навіть Львівщини. До того ж, саме в цьому селищі збудували перший на Закарпатті водопровід.
   Нині Великий Березний – найбільш грозовий населений пункт України. Селище розмістилося у верхній течії річки Уж біля підніжжя гірських хребтів. Через таке розташування тут часто скупчуються грозові фронти. У середньому 43 на рік – саме стільки днів у Великому Березному гримить і дощить. Штормові вітри дмуть рідко, але спричинюють справжні вітровали і буреломи. Найбільше опадів фіксують у червні і липні, найменше – у лютому і березні.


    Наймузейніша КолочаваКолочава

    Кілька років тому до славнозвісної закарпатської Колочави на Міжгірщині мало хто їздив – дороги не було. Нині це селище розквітло, як ружа, і вабить туристів насамперед своєю автентичністю, традиціями і 10 унікальними музеями – стільки ви не знайдете в жодному населеному пункті країни.
   Старожили розповідають, що Колочаву ще в першій половині XV століття заснували кріпаки-втікачі. У гірській улоговині поміж полонинами Стримба, Дарвайка, Ружа та Красна, вони оселилися, звели оселі й ґаздували. Через село протікала річка з багнистими берегами. Коли перші мешканці ступали, то «чавкали» ногами. Річку за це прозвали Чавкою, а тутешніх мешканців – колочавками, бо жили «коло Чавки. З часом люди почали звати рідне село Колочавою.
   Відроджувати славу рідного села взявся уродженець Колочави, банкір і народний депутат Станіслав Аржевітін. Завдяки ньому тут з’явився музей-скансен «Старе село», у якому відтворені умови життя бідняків і середняків, вівчарів, лісорубів, теслярів, шевців. Усі охочі зможуть побувати у раритетному паровозі «Колочавської вузькоколійки» або в унікальному музеї-пам’ятці дерев’яної сакральної архітектури 1795 року – церкві Святого Духа. Поряд – «Чеська школа», «Церковно-приходська школа», «Народна школа» і «Радянська школа». Зокрема в останній ви побачите, як виховували дітей за часів комунізму і навчитеся зав’язувати піонерський галстук. У музеї «Колочавський бокораш» вам покажуть, як рубати і сплавляти ліс по річці. Як жили і переховувалися колочавські повстанці, вам продемонструють у музеї «Бункер Штаєра». Неподалік розмістилися «Лінія Арпада» – частина відреставрованої оборонної системи часів Другої світової війни, а також музей-меморіал «Воїнам-інтернаціоналістам».
    Крім музеїв, у Колочаві знайдете 20 найрізноманітніших скульптурних об’єктів. А ще – оригінальні заклади: птахопарк Василя Макара, де живе близько 2 тисяч папужок і голубів, колибу-музей «Фауна Закарпаття», у якій побачите чучела карпатських звірів, смачно пообідаєте й навчитеся співати коломийки. У Колочаві діє єдина в країні Школа вівчарста, де вчать випасати і доїти овець, варити вурду і пригощають токаном з бринзою.

   Ділове «серце» Європи

Ділове

  «Locus Perennis Dilicentissime cum libella librationis quae est in Austria et Hungaria confectacum mensura gradum meridionalium et paralleloumierum Europeum. MD CCC LXXXVII». Майже двометровий кам’яний стовп, на якому й викарбуваний напис латиною, з 1887 року в селі Діловому на Рахівщині вважають географічним центром Європи. «Постійне, точне, вічне місце» вирахували вчені з Віденського імператорсько-королівського військово-географічного інституту. Вони підтвердили, що тут перетинаються уявні лінії між Лісабоном і Уралом, Кавказом і Північним морем, землею Франца-Йосипа та Босфором.
   Радянські академіки вирішили, що стовпчик – це занадто скромно як для «серця Європи». Тож наприкінці 70-х поряд зі старим геодезичним знаком з’явилася помпезна стела заввишки 7,2 м. Її паралельні лінії символізують чотири сторони світу, а куля – планету Земля. У перші ж роки незалежності України тут встановили ще один монумент.
   До 1946-го Ділове, що розкинулося обабіч берегів Тиси, звалося інакше. Місцеві мешканці оповідають, що колись тут оселилися три вівчарі – брати Бушани. Через те й назвали своє село Трибушанами. Люди жартують: перейменували населений пункт після війни, бо тутешні жителі стали дуже «діловими».
   Нині в Діловому живуть не лише українці, а й італійці та французи, які наприкінці ХІХ ст. зводили залізну дорогу. На склодувному заводі і в штольнях працювали поляки, чехи, словаки, німці, румуни. Тут зосталися їхні нащадки з нетиповими для закарпатського вуха прізвищами: Корадіні, Манфреді, Делізотті, Бузі… Сьогодні люди трудяться на місцевому мармуровому кар’єрі або виїжджають на заробітки. До Євросоюзу рукою подати – Румунія за якихось 50 метрів. 

Надія Вишневська
Фото з мережі Інтеренет