Українська

   Фотохудожник Ігор Меліка фіксує віртуозні пейзажі

Меліка

    ...Заходжу до просторого приміщення, на вході – різноманітні музичні інструменти. За столом сидить незнайомець. Звертаюся: «Доброго дня, я шукаю Ігоря Меліку. Мені казали, що він тут працює...». «Я вас слухаю», – відповідає добродій, привітно всміхаючись. Мою увагу одразу ж привертають очі – настільки виразні та багатомовні, глибокі, як закарпатські озера, таємничі, як наші ліси, сповнені енергії, як гірські річки. В одному тільки погляді – усі Карпати...  Атлетичної статури чоловік випромінює молодість, тільки сивина видає його справжні роки (вже за 40). Інтуїція та логіка підказують: це він. Бесіда, передбачаю, буде цікавою.
      Пан Ігор пропонує вмоститись на сусідньому кріслі, за монітором комп’ютера. Наводить курсором – і ось уже знайома авторська інтернет-сторінка...
   Діалог розпочинається невимушено. З розмови дізнаюся, що знаний у краї фотомитець завжди мав потяг до прекрасного. Уродженець села Страбичово, що на Мукачівщині, з теплом пригадує дитячі роки. Саме тоді малий Ігор зацікавився фотографією. Пам’ятає свій перший фотоапарат «Смена-8М», подарований батьками. Тоді, як більшість радянських дітей, сидів у ванній кімнаті при червоному світлі і проявляв світлини. Здебільшого то були зображення друзів, песиків, комашок, метеликів... Тоді ніхто з рідних і уявити не міг, що таке вподобання хлопчини стане улюбленим заняттям на все життя, а його майстерність знайде чимало прихильників. Зокрема, з 2008 року митець став членом спілки фотохудожників України.Меліка
    «Моє юнацьке хобі потроху переросло в «професію» – якщо сміливо можна так сказати. Те, чим зараз займаюся, – фотографія й подорожі. Загалом їх можна об’єднати, назвавши фототуризмом (що, власне, Ігор Меліка й зробив, реалізувавши власний однойменний проект. – Авт.). Разом із цим я ще музикант, аранжувальник. Саме тому й знаходжуся в цій музичній компанії – працюю тут уже більше 15 років», – розповідає герой.

Митець-самоук

   Фотографії, як і музиці, Ігор Меліка ніде не навчався. «Талант до музики в мене дійсно вроджений. Я все роблю на слух: як чую – так пишу і творю. А хист до фотографії, думаю, успадкував від батька, Василя Дмитровича Меліки, – він у мене художник. Аналізуючи його та власні роботи, помічаю однакове бачення сюжетів, картин», – пояснює фотомитець.
   Кажуть, творчі особистості багатосторонні, особливо в тих сферах, де потрібний креативний підхід. Життєвий шлях Ігоря Васильовича цьому яскравий приклад. Захоплення музикою до фотомитця прийшло так само у підлітковому віці. Тоді він здебільшого грав на весіллях. Згодом спробував свої сили й у мас-медіа – у 90-их роках працював на ТРК «М-Студіо». «Це було одразу після відкриття телестудії. Близько трьох років проробив звукорежисером, а згодом захопився відеозйомкою. Потім – служба в армії, а далі – знову музика. З часом музики стало ще більше, оскільки директор однієї компанії запросив мене на роботу», – розповідає пан Ігор.Меліка

Походи вихідного дня

    Повсякчас фотографія була присутньою в житті Ігоря Васильовича. Хоч іноді відходила на другий план. У 2000-х роках, коли увійшли в моду перші цифрові фотокамери, чоловік, поборовши сумніви та скептицизм щодо новітньої техніки, придбав одну й собі. «Таку «малюсіньку», – руками показує фотохудожник. Відтоді фотомистецтво стало пріоритетом у його житті.
   Ігор Меліка зауважує: для того, аби сфотографувати що-небудь путнє, потрібно подорожувати, бачити, спілкуватися. Так розпочалися і його мандрівки. Спочатку чоловік обійшов увесь район, потім область, Україну... За натурою наш герой – романтик, тож натхнення вирішив шукати на природі. «Почав підніматися все вище в гори, – розповідає. – Спочатку були одноденні «вилазки» – походи вихідного дня. Згодом придбав намет і залишався ночувати. Бо для хорошого знімку потрібне «режимне» світло – світанок або ж захід сонця, коли тіні довгі, освітлення не таке жорстке, як удень, а м’яке. Отак піднімаєшся в гори, вибираєш милу серцю картину, розкладаєш намет і терпляче чекаєш... Іноді на одне місце доводиться декілька разів приходити, аби зробити саме той кадр, який бачиш у своїй уяві».

У горах людина стає справжньою...Меліка

   Згодом виник задум приєднати до своїх мандрів однодумців. Так народилася ідея проекту «Подорожуємо та фотографуємо разом», який успішно Ігор Меліка втілив у 2008 році. «Я природолюб. І пригадую, що ми з батьками з самого дитинства дуже часто виїжджали в гори. Кожні вихідні ми їздили на відпочинок. Вважаю, саме це привило мені любов до природи. Особливо я закоханий у закарпатські гори», – розповідає пан Ігор.Меліка
    І додає, що в горах все простіше, щиріше, людина більше відкривається. Не потрібно грати ніякі ролі. У місті ми не такі справжні, а на природі, серед усієї цієї величі, коли людина майже не захищена, проявляється її сутність. Адже саме тут можна набратися енергії і сили, яку випромінюють дивовижні і величні гори. Вони оголюють душу, пробуджують чутливість та чуйність до світу. Гірська могутність манить – цей феномен важко пояснити словами. Часто справді відчувається щось неземне. А Ігор Меліка якраз передає найтонші вібрації божественної краси Карпат...
    P.S. Ми шукаємо справжніх людей і справжню живу природу. Шукаємо справжнє життя і те, що зможе нас зробити самими собою. Ми піднімаємося, вище за хмари, вище за наші дріб’язкові турботи і клопоти. Ми деремося на вершини, але не заспокоюємося на цьому, не звітуємо, що шукаємо насправді. Можливо, для цього необов’язково необхідні фізичні вершини, але неодмінно потрібна мета, до якої можна зійти. І спасибі вам, гори, за те, що ви даєте нам таку можливість!