Українська

Мирослав Дочинець

     На Закарпатті чимало унікальних людей. Вони щоденно ходять вулицями, п’ють каву у затишних кав’ярнях, розповідають одне одному захопливі історії, а також пишуть книги про інших унікальних людей. Однак лише одиниці з них можуть написати так, що читатимуть тисячі, а переказуватимуть мільйони. Бо справжня книжка сама знаходить свого читача. Її сприймаєш серцем, віриш написаному без реклами й хитромудрих інсталяцій, такі твори рекламує сам народ…
     
    Письменник і журналіст із Закарпаття Мирослав Дочинець воліє уникати слова «унікальний», хоча в літературі він здійснив майже неможливі речі: змусив типового українця взяти книжку до рук. Він із легкістю втер носа тим, хто постійно жаліється на низькі тиражі, «нечитабельний» народ й економічну кризу. Тираж його книжок сягнув 360 тисяч. Чи не щодня письменник одержує месиджі відданих читачів із проханнями надіслати ще кілька примірників «Вічника», «Криничара» чи збірника мудрих порад «Многії літа...». Кажуть, що його фоліанти – це більше, ніж книги, тут є все, що потрібно як звичайній людині, так і вимогливому бібліофілу. А критики, натомість, жартують про стиль його книжок: «Є детектив, є роман, а є – Дочинець».

   Яких слів уникає Мирослав Дочинець, яких правил у житті дотримується і яку його нову книгу невдовзі триматимуть в руках читачі – про все це ми поговорили під час зустрічі з письменником у одному із мукачівських ресторанчиків. (Прийти на інтерв’ю, пану Мирославу, до речі, не завадила навіть нога у гіпсі).Мирослав Дочинець 2

    «Найкращі місце – не там, де ти гарно пишеш, а там, де гарно спиш»

— Читачів завжди цікавить життя письменника, зокрема, його будні. То з чого, зазвичай, розпочинається ранок Мирослава Дочинця?

— День – це основне, з чого починаємо, чим завершуємо. Це крихітка життя. І дуже важливо, чим ти наповниш цей день. Зізнаюся, що маю свій традиційний напій. Починаю день із нього, щоб запустити певні життєві сили організму. Це джерельна вода, яку я привожу з лісу, й трохи лимону і меду. Це дуже приємно, легко, а вже через годину – сніданок, молитва, а потім уже починається життя.

Чи ставите собі завдання на прийдешній день, чи визначаєте те, що маєте написати за сьогодні?

Ні, такого не буває ні сьогодні, ні завтра, ні за місяць, ні за рік. Це речі, які не плануються, це «непланове» господарство. Воно саме народжується, продиктовується... А продуктивність – це взагалі така делікатна річ. Вона у мене дуже низька. Коли я сідаю писати цілеспрямовано зранку до вечора, за день пишеться сторінка-півтори, максимум три, тобто це така, знаєте, інкрустація. Я колись дивився, як гуцул інкрустує свої дерев’яні вироби – це творча й дуже трудомістка робота, можливо, одноманітна, нудна. Але це робота, до того ж серйозна. Балерина легко літає по сцені, але тільки вона знає, що стоїть за тією легкістю.

— Як щодо улюблених місць для писання? Наскільки комфортно почуваєте себе у Мукачеві?

— Місце – це дуже важливо. Мій вчитель Андрій Ворон казав, що ми – люди місця, і де б ми не були – ми вдома. Це дуже глибока філософія, тобто ти маєш прийняти це місце і тоді воно прийме тебе. Ти почуваєшся своїм, коли ти – частина місця, тоді ти дістаєш підживлення, силу.
    Найкращі місця – не там, де ти гарно пишеш, а там, де гарно спиш. Мій учитель Андрій Ворон сказав дуже просто і водночас геніально: найкраще місце те, де тобі найкраще сни приходять, саме там треба обирати місце для життя, роботи, відпочинку. Він також казав, що сон треба заслужити, як і апетит, щастя, мрію, слово.
    Мені найкраще пишеться в селі, біля мого будиночка. Там - два джерела, ліс, вода, потічок… Це недалеко від Мукачева. Там пишеться, дихається, думається. Там інший дух - час застиг. Там я написав більшість своїх речей.
   
    У письменника, що знає ціну слова, книжки самі знаходять читачів


— Журналісти охрестили «Многії літа, благії літа» «комерційно найуспішнішою містифікацією української літератури останніх років». Як Ви ставитеся до подібних характеристик, що лунають на адресу Ваших книг?Мирослав Дочинець 3
 — Я – філософ якоюсь мірою, людина, що працює зі словом, і я знаю ціну слова і пустоту слова. Вішати ярлики, оцінки, мабуть, найлегше. А от поставити книжку на стіл, яка здобуде найбільший за роки незалежності тираж – 360 тисяч… При чому це контрольований тираж, і невідомо, скільки ще копій існує.
    «Комерційний», «містифікація», «містичний» – це такі заумні слова, але мене вони не лякають. Це означає, що роман читабельний. Чому не сказати просто: народна книга? Шевченко - народний поет? Чому? Це теж містифікація. Це речі, які прийняв народ, читач без реклами, без хитромудрих інсталяцій. Ці книги мене поляризують, а не я їх. Я знав, що моя книга буде читатися, але не знав, що її будуть ксерокопіювати.
До речі, як Ви ставитеся до піратських копій?
Як автор книги, позитивно, тому що це – мій твір, моя робота пішла у світ,  вона поширюється навіть без моїх рук. А як автор продукту, якому належить з того мати якийсь гонорар, негативно ставлюся до піратства, бо це – порушення прав. Продукують піратські копії книги, бо хочуть заробити на цьому кілька гривень, продають книгу на гіршому папері, зменшують податки. Це кидає негативну тінь на видавництво, де випускають оригінали, і це, звісно, неправильно. Знаю, що СБУ у Львові вже займається такими торговцями, наразі «накрито» кілька точок.
— Напевно, у багатьох читачів виникає питання: як Ви знайшли Діда Ворона, наскільки історія, описана у книзі, є реальною?
Дуже подобається епізод із Біблії, коли Ісус Христос тяжко йшов на Голгофу. Люди дивилися на нього і казали: «Господи, як ми тебе жаліємо». А він відповідав: «Ви себе пожалійте». Сучасні читачі так само читають книжки і думають: робив він це чи не робив, так це було чи не так, чи та кома на місці, чи ні… Це вічна людська недовіра, вічні людські сумніви. Це найгірше. Як ти сприймаєш серцем, так і сприймай. Не шукай, не копай документів. Якби «Вічник» був написаний у вигляді документа, хроніки, то це швидко прочитали б і так само швидко забули. Правда художня, образна –  вічна. Вона – красива, глибинна, міфологічна, найбільш переконлива для нас.
    Я не можу сказати, скільки у книзі відсотків правди, скільки – художнього вимислу. Та й це абсолютно не важливо. Коли Габріеля Гарсіа Маркеса запитували, скільки у його творах правди, він казав: «Яка різниця, скільки там правди, якщо через 20 років це все буде правдою?»
— Уже третій герой – Горянин, який є взірцем для наслідування, з’являється у Вашій книзі. Чи проводите Ви паралелі між ним і двома попередніми – Вічником і Криничарем?
Вони не ідеальні. Горянин навіть не письменний. Це те саме, що Дон Кіхот – який із нього герой? Це божевільний дідок, який на старості літ здійснює подвиги. Але ми чомусь любимо його більше, ніж Павку Корчагіна, тому що це те, що живе у нас у душі, у чому зізнатися собі часто не можемо. Це те, що ми хочемо в цьому світі знайти і дати цьому світові.
Якби Ви характеризували Мирослава Дочинця як письменника, у чому була би його унікальність?Мирослав Дочинець 4
Чесно кажучи, я не вживаю таких слів. Моя унікальність у літературі, унікальність мого письма, напевно, в тому, що воно викликає довіру читача. Тобто це не просто красиві слова, красива мова. Я зрозумів у якийсь період життя (можливо, досить пізно, адже писав я багато), що слово має нести довіру, харизму. Коли те, що читаєш, викликає довіру, книжка буде мати успіх. Я до цього йшов довго, це мій стиль, мій дух.
— Ваші книжки «піарять» Закарпаття на всю Україну. Це свого роду патріотизм?
Не люблю цього слова. Певним чином воно себе дискредитувало... У моїх творах – не локальний патріотизм. Назвав би це інакше: я беру скарби нашого Закарпаття і вкладаю їх у твори. У чужорідному просторі ми ніби законсервувалися, тому й зберегли ці скарби. І от цю мову, яка збереглася, – справжню, кристалізовану, намолену енергетично, я піднімаю і вдихаю у свої книги. Це і є енергія нашого краю, нашого родового духу. Тому вона особливо цікава там, де її вже нема. Як казав Сверстюк: «Ваші з Мідянкою книги внесли свіжий вітер у Київ і в Україну». А чи піарять вони Закарпаття, мені не відомо. Знаю, що вже з’явився бібліотуризм: люди приїздять, шукають місця, дивуються Латориці, ходять по кафе, описаних у «Лисі в винограднику». Це добре, бо книга – це наш продукт, як і селиський сир, вино.
Вас номінували на Шевченківську премію минулого року. Чи є бажання зараз здобувати її? І взагалі, як ставитеся до премій і відзнак?
— Я – людина вихована, якщо дають – беру, не дають – то чекаю, коли дадуть. Справді, життя мудріше, ніж ми. Воно краще знає, коли і що нам належить отримати. Якщо дали – слава Богу, треба бути вдячним. Якщо ні, значить, воно тобі не потрібне, не твоє. Одна читачка, доктор теології, мені писала, що Бог краще знає, чи треба премію за «Вічника» дати, чи ні. Може, Він не хоче недооцінити книгу цією премією, яка себе так знівелювала, применшити вагу книги, писала вона. Того року я дістав премію читачів, а це – найвища для мене відзнака. Життя мудро все розкладає.

   «Жінку треба заслужити, так само, як і все інше»

— Яким є Ваш читач? Чи має він бути достатньо освіченим, щоб читати Ваші книги?
— Ні, я думаю, він має бути достатньо мудрим. Це читач із розумними очима, який замислюється, хто він, для чого у цьому світі, куди йде і з чим. Мої книги – не розважальне чтиво. Вони призначені для задоволення естетичних смаків.Мої читачі дуже різні: починаючи від напівписьменних бабусь, які замовляють книги по телефону, поштою, закінчуючи академіками, професорами, студентами. Найцікавіше, що це читачі навіть різних конфесій. Значить, вони всі щось справді знаходять для себе в моїх книжках…
Чи задоволені Ви продажем книг на ХХ Форумі видавців у Львові? 
Дуже втішений, навіть, більше, ніж сподівався. І не тільки я продавав книги, а й інші видавництва розповсюджували мої книги, траплялися навіть піратські копії… До того ж Форум надав мені контакти майже всіх видавництв «першої руки». Їхні керівники зверталися до мене з проханням видавати мої книги, вони готові були друкувати все написане мною за цей час. Однак я не готовий погодитися, адже, по-перше, я сам можу займатися виданням своїх книг. Зрозуміло, що в інших видавництвах й оформлення буде іншим, можливо, з’являться ілюстрації, але тоді зросте ціна книг, відповідно, вони стануть менш доступними. По-друге, це той же неконтрольований ринок. Видавництво викупає права на твір й подекуди робить із ним усе, що хоче. Одну книжку я вже видавав у видавництві «Ярославів Вал». Уявіть, три роки поспіль не мав прав на свій твір, навіть примірників для подарунків. Натомість у моєму невеликому  видавництві «Карпатська вежа» і колектив має роботу, і книги доступні, постійно надходять замовлення. Тобто я бачу, як книжка доходить до людей.
Що зараз читає Мирослав Дочинець, звідки черпає натхнення?Мирослав Дочинець 5
Я читаю багато. Наразі захотілося перечитати Віктора Астаф’єва. Це глибинний російський письменник. Читаю Ірину Вільде, Нобелівських лауреатів: Томаса Манна, Кнута Гамсуна, Джона Перса. Намагаюся осмислити цю велику літературу. Не завжди я захоплений, іноді думаю: для кого це писалося, навіщо? Адже це додаткова порція зневіри, чорноти, така собі екзистенція. А світ уже настільки перенасичений цим, що людям треба дати якусь пораду. Як казала Віслава Шимборська, теж Нобелівський лауреат, книга має давати рецепт жити, рецепт душі людській, як виживати у цьому світі. Я вважаю, що література має давати якийсь божественний шлях, а чорноту достатньо виливає телебачення, газети.
Про жіночі постаті в книжках Мирослава Дочинця вже захищають дипломні роботи студенти УжНУ. Тож ким є жінка для письменника, і якою вона має бути взагалі?
Це найкраще, найприємніше для мене, коли студенти займаються таким дослідженням. Жінка має давати чоловікові головне – повноту життя. Той-таки Андрій Ворон казав, що щастя – це категорія парна. Тільки жінка розкриває у чоловікові його сутність. Але цю жінку треба знайти. Жінку треба заслужити, так само, як і все інше. Дочекатися її, тобто не розмінюватися на всілякі проби, замінники. В одній жінці є все те, що й у тисячі жінок, якщо ти її розкриєш. Це і богиня, і відьма, і стерва. Що ти в ній розкриєш, те вона і дасть, те і принесе у твоє життя. Недарма вовк має одну вовчицю. Це барани мають багато овець (смієтьсяавт.). Ми теж –  природа, просто відбилися від неї, тому й втрачаємо багато енергії на речі, не завжди потрібні… 
Що зараз пишете? Яку книгу читачі отримають невдовзі?
Нова книжка вже в роботі, вона редагується. Називається «Світован. Штудії під небесним шатром». Світован – давнє слово. Це чоловік, який пройшов світ, людина дуже складної долі. Для мене ця книжка дуже важлива. Як дасть Бог, можливо, вже наступного місяця (себто, у листопадіавт.) вона побачить світ. Це роман-намисто, написаний такими «частинками-намистинками», які нанизуються одна на іншу.
Ця книга, як і «Горянин», буде написана за дев’ять місяців?
Так виходить, що мої книги народжуються за дев’ять місяців. Наш організм теж має внутрішній ритм, треба, напевно, прислуховуватися до цього і так робити. Комусь здається, що це велика продуктивність. Насправді журналістика дала мені, крім усього іншого, ще й готовність писати за будь-яких обставин. Я готовий писати, не чекаючи натхнення, муза приходить до мене пізніше чи й не приходить взагалі. Інколи приходить, і по-англійськи йде (усміхається - авт).
   Я пишу часто. Дуже важливо, щоб цей процес був постійним. Якщо музикант не вправляється якийсь період, то в нього втрачається легкість. Знаєте, акумулятор сам себе заряджає, коли їде. Так і робота: коли ти працюєш постійно, коли в тонусі, то працюється легше. А ще гігієна творчої роботи має бути дотримана. Треба вставати з-за стола робочого, так, як і з-за стола обіднього, –  коли ти ще хочеш їсти. Пересит у всіх сферах шкідливий.
   P. S. Цілком можливо, що невдовзі «Вічника» можна буде побачити з екрану. Зняти стрічку про Андрія Ворона за книгою МирославаДочинця мають намір відомі режисери. Це має бути українське кіно, хоча деталі автор книги поки що не розголошує.

Наталія Каралкіна
Фото Олега Коваля