Українська

Несеринчлевий з "Деци"Що й казати, навіть серед нашого редакційного колективу обговорення цього матеріалу породило справжню бурю емоцій… Одних він привів у захоплення, других легенько «зачепив», у третіх викликав щирий сміх, а у четвертих – не менш щире обурення і навіть образу. Дискусії тривали чи й не з годину... Тож які ми, закарпатці, насправді? Хороші, погані чи такі, як у іронічно-сатиричній зарисовці відомого в краї професора історика, публіциста, журналіста Сергія Федаки – «сіро-буро-малинові, святі й грішні водночас»? Наша редакція так і не прийшла до спільної думки, кожен залишився при своїй, яка часто не збігалася ні з думкою автора, ні інших колег. Тож не беремося прогнозувати сподобається вам чи ні, намальоване Сергієм Федакою наше «колективне дзеркальне відображення». Єдине, що ми знаємо напевне, що ця стаття неодмінно не залишить вас байдужими. І це головне! А “Унікум», у свою чергу, обіцяє продовжити тему і в наступних номерах, публікуючи думки відомих та авторитетних закарпатців про нашу ментальність…

«Моя хата – скраю, я нічого не знаю». Такий настрій вважається найбільш характерним для українця. У цьому плані закарпатці є найтиповішими українцями. Наш край завжди перебував скраю якої-небудь держави – сучасної України, СРСР, Чехословацької республіки, Австро-Угорщини, Трансильванського князівства, Угорського королівства - і куди ми тільки не входили! Кожна держава мала свою ідеологію, своє уявлення, що таке “добре” і що – “погано”, кожна рухалася у своєму напрямку. І тільки Закарпаття, як би воно не звалося, було завжди осібно – ніби й тут, а ніби трішечкі й ні. Закарпаття завжди хотіло бути «трохи вагітним і цнотливим» водночас. Автономізм сидить десь глибоко у підсвідомості закарпатця. Як би добре не було у певній державі, а ми завжди були наче і не з нею. Коли ж у тій державі ставало погано – то тоді і поготів!
     Ми дуже нагадуємо звірів із відомої байки, котрі все намагалися правильно всістися, аби грати квартет. Так і ми – то однією межею приліплювалися до першої країни, то іншою - до другої, третьою ж – до наступної – проте ніяк не могли зручно вмоститися. Поперебиравши всі без винятку варіанти, причому деякі - по кілька разів, ми і досі не вирішили, який же з них - наш. Агов, доле, а у тебе немає якогось іншого глобуса чи, принаймні, якоїсь іншої карти Європи, де ми б могли притулитися туди, куди ніколи притулялися? «Кама-Сутра» відпочиває, порівняно з усіма отими позами, котрі перепробувало Закарпаття на географічній мапі, але так і не спіймало справжнього задоволення. Чи, може, справа не в карті, а в нас самих?  
     У принципі, зрозуміло, що Закарпаттю, за всю нашу історію, не вдавалося посісти тільки одного-єдиного місця, якого нам так і кортить – зокрема опинитися в самісінькому центрі якоїсь формації. Зректися свого споконвічного окраїнного положення, стати якщо не пупом землі, то хоча б пупом якоїсь країни – оце єдине, чого нам ще не вдавалося. Саме ця перспектива сидить десь глибоко у підсвідомості сучасних закарпатців. Сидить, як заноза, і постійно колеться. Але щоб уявити собі країну, всередині якої було б Закарпаття, треба мати нестримну фантазію. Край затиснутий між слов’янами західними і східними, між мадярами і румунами, між НАТО і не-НАТО, між майже-Європою і майже-не-Європою, між горами і Тисою, між вузькою і широкою залізничними коліями, – здається, приречений на оце вічне “між”. Єдина можливість опинитися не скраю відкривається із розширенням Євросоюзу за рахунок України і Румунії. Тому-то закарпатці є в душі такими затятими євроінтеграторами, хоча багатьом не чужа і Росія.Табличка з віломого колоритного закладу "Деца у Нотаря"
     Наше бажання опинитися коли-небудь у центрі чогось є просто непереборним. Байдуже у чому, аби лиш у центрі. Краяни давно зрозуміли, що найкраще це вдається завдяки скандалам. Тому найпопулярнішими діячами в усіх сферах життя тут були скандалісти. З приводу них обурювалися, крутили пальцями біля скроні, інколи навіть складали велемовні колективні відозви, але ніхто не міг навіть уявити, як можна прожити без них. Бути політиком тут найлегше, якщо вдаєшся до регулярної клоунади. Тільки справді сильні політики дозволяють собі обходитися без неї. Поет має якомога частіше з’являтися на людях “вусмерть натхненним”. За кожною красунею має тягтися шлейф пліток. Тільки тоді ми почуваємося не на окраїні, а в своїй тарілці.
     З цієї принципової окраїнності випливає і така типово закарпатська риса, як постійний пошук самоідентичності. Душа закарпатця – то справжнє дзеркало: на кого дивимося, того і відображаємо. Суспільна думка на Закарпатті пережила і мадяронство, і чехофільство, і москвоцентризм і пристрасне звернення до українського націоналізму (і буржуазного, і пролетарського, і якого лиш не хочете), і, звісно, радянський інтернаціоналізм. Крім того, край пережив впливи італійські, німецькі, румунські, турецькі... Подібно до пилососів, ми тягли все звідусіль. Час від часу виринала і тутешняцька орієнтація. Але ми так звикли бути відкритими до усього світу, завжди робити ставку на найсильнішого сусіда, що ідеологію автохтонів ніхто не сприймав і не сприймає всерйоз. Дзеркало готове відображати все, що завгодно. Воно не здатне тільки відображати самого себе. Завжди у полі зору повинно щось бути – якась нова чергова національна ідея. Вона одразу отримує велику купу запальних прихильників і не меншу кількість гарячих противників. Найбільше ж закарпатці формально нічим не виявляють своєї орієнтації (моя хата - скраю!), але це не значить, що вони її не мають. У кожного закарпатця жевріє глибоко задавлена мрія, що коли-небудь він прокинеться у країні, де через кисільні береги течуть молочні ріки, де на деревах ростуть паляниці, ліс відновлюється за один рік, люди ніколи не старіють, а вхід до цієї країни стереже апостол Петро. Саме Рай є істинною батьківщиною закарпатця. У нас найсильніша генетична пам’ять. Ми пам’ятаємо ще бачене нашим пращуром Адамом, нам досі болить, що його вигнали з Едему. Тільки опинившись знову в Раю, закарпатці зможуть нарешті заспокоїтися. А до того часу ми приречені на вічний неспокій, на невпинний пошук самих себе і свого місця на цій планеті.    
     Закарпаття завжди було мішаниною різних мов, звичаїв, вірувань. Ми якось не схильні до однієї-єдиної правильної ідеології – раз і назавжди. Тому у середні віки у нас був таким поширеним протестантизм, а у радянські – різні секти. Тай зараз Закарпаття – найстрокатіший у конфесійному відношення регіон України. Але хіба тільки у релігійному сенсі? Політичні уподобання краян теж постійно демонструють максимально широкий спектр думок. На нашому ринку ідей можна продати все що завгодно. Завжди знайдеться той, хто купить щось фіолетове тільки тому, що сусід узяв щось салатове. І ще він прикупить собі трішки сріблястого, мало бурштинового, а на решту  – хоч краплю байдуже чого, аби лиш у горошок. Хай десь говорять, ніби плюралізм в одній голові – це шизофренія. У наших головах, навпаки – прекрасно уживається купа найпротилежніших думок про один і той же предмет. Для нас це норма. Скажімо, будь-який помітний персонаж нашої історії виступає для нас одночасно і героєм, і невдахою, і зрадником, і жертвою, і хитрим, і недолугим, і взагалі чим завгодно. Як вони такі могли бути – не зрозуміло. Але ж ми й самі точнісінько такі – сіро-буро-малинові, святі й грішні водночас.плакат з "Деци"
     Під час Великого переселення народів наш край був справжнім прохідним двором. Відтоді оце життя в прохідному дворі (чи у коридорі, на мості – кому і як подобається) так і не припиняється. Усі кудись поспішають, усі чогось прагнуть. Тільки ми здивовано поглядаємо на них. Ми – посеред цього вселенського руху і гармидеру, але самі не рухаємося. Як хваляться наші діди: пожили у пяти державах, не виїжджаючи з рідного села. Оце наше: біг на місці. Як співав Володимир Висоцький: без перших і останніх, усі примирені. Ми мріємо вічно перебувати у цьому блаженному стані – посеред бігу, але не ворушачи ногами. В останні десятиліття ця мрія втілилася у концепцію туристично-рекреаційного розвитку. Мовляв, усі ринуться до нас, тицятимуть нам свої тугрики і піастри, а ми ще й носом будемо крутити. Тільки закарпатці можуть жити посеред прохідного двору і ловити від цього кайф. Ніхто так не кляне усіх заїжджих і переїжджих, як закарпатці, і ніхто так не любить їх, бо давно вже не може без них прожити. Століть двадцять, принаймні.   
     Запрошуючи цих гостей, закарпатець ладен визнати, що у нього погано все – тільки не природа. Наші чічки-смерічки – то є Сталінград, за який краянин ніколи не відступить. Стоятиме на смерть, що «найрічковіші річки» – то наші. Навіть якщо вони давно вже завалені пластиковими пляшками, вода - у бензинових плямах, а риба плаває хіба що догори черевом. Закарпатець дивиться на природу очима своїх видатних художників. Як для закоханого його подруга назавжди лишається вічною юнкою, над якою не владний час, так і для закарпатця природа – це щось таке, чого давно вже не існує, але що вічно живе в його серці. Туристам важко зрозуміти це. Ми же не розмірковуємо, не споглядаємо. Ми просто любимо – темно, ірраціонально, до повного знищення об’єкту любові.
     Ми упродовж віків ніяк не могли вирішити, чим же є ці ландшафти більшою мірою – добром чи злом. Болота то висушували, то навпаки - почали відтворювати. Хащі по-хижацьки вирубували, потім хаотично, поспіхом насаджували, щоб через якесь десятиліття знов рубати ще зовсім молодий ліс. Дороги прокладали то по одній місцевості, то по іншій: так гірська річка постійно змінює своє русло. А що вже витворялося з нашими не такими й чисельними сільськогосподарськими угіддями – просто калейдоскоп! Сіяли все підряд у найрізноманітніших комбінаціях. Якби земля мала розум, то давно би збожеволіла.
     Ми же від цього не божеволіємо – аж ніяк. Бо нічим особливо й не переймаємося. Наш традиційний стан – це споглядальність і мрійливість. Невідомо, де ми підхопили оці буддійські настрої, але вони домінуючі. Принаймні, опецькуваті зображення на наших бойківських народних іконах дуже нагадують буддійські картинки. Та й наші багатоверхові  церкви теж надто скидаються на китайські пагоди. Щось таки у цьому є. Чи, може, закарпатці колись прийшли з Тібету? Навіть якщо й не так, ми прагнемо, схрестивши руки-ноги і все, що схрещується, глибоко-глибоко зануритись у себе і нескінченно медитувати. Тому й пісні у нас такі тягучі-тягучі – медитативні.
     Пісня і живопис – то дві ноти, на яких готовий заграти кожен закарпатець. Тільки для стороннього ока це простенько – немов на дримбі. Насправді, стільки пісень, як на Закарпатті, давно вже ніде не лишилося. У нас вони застрягли посеред наших лісів, зачепилися за чагарі і ніяк не віються новітніми маскультурними віяннями. Щодо пейзажів, то всі закарпатські художники малюють один і той же пейзаж, але він кожного разу виходить іншим. Воно і не дивно, адже це зображення втраченого раю, котре змінюється щогодини. Тому закарпатський живопис вічний, попри всю свою позірну одноманітність.
     Чи притаманна закарпатцям віктимність (коли потенційна жертва несвідомо провокує агресора напасти на неї)? Про це дуже багато сперечаються. Бо ми справді дуже любимо прикидатися слабкими й немічними. Мовляв, беріть нас голими руками. Але всі навколо вже знають – воно собі дорожче. Вдячними ми ніколи не будемо. Як вовка не годуй, а ми все дивимося на якийсь протилежний край.
     Для закарпатської спільноти характерна відсутність радикалізму, усередненість реакцій. Воно й зрозуміло – радикали завжди десь скраю, на передньому рубежі. А бути скраю ми не любимо – тільки всередині. Там, де легше загубитися-заховатися. Там, де тепліше. Якщо і скандалити, то тільки величезним натовпом. Аби ніколи не було зрозуміло, хто почав і чим воно закінчиться.
    Ми звикли жалітися на брак соціально-політичної еліти. Виморили наших бояр, понищили ремісників, відібрали землю від селян, перевербували священиків, купили всіх, хто купляється, і вбили всіх, хто вбивається. Невідомо, чи бувало так ще з якоюсь спільнотою. Ми в цьому сенсі точно унікальні.  Пробуємо зараз витворити власну еліту, але самі погано віримо в успіх. Але пробуємо. Бо ніде немає стільки роботоголіків, як на Закарпатті. Хоча не тільки “робото-” . Інших “-голіків” теж вистачає. Бо край багатий. Щоб там не казали ми самі. Багатий на людей – таких, котрих дійсно більше немає ніде. Котрі здатні на все. От тільки додивляться передостанній сон, потім - останній, потім - найостанніший, потім - ще... Духновичу, де ти?!

                                   Сергій ФЕДАКА